Share This Article
Кіріл Жуков
Religious Tourism

Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» було започатковано у 2011 році. Відтоді гостями фестивалю стали понад пів тисячі відомих міжнародних авторів.
Нинішній фестиваль відбувся в умовах повномаштабної агресії російскої федерації.
Надаємо на ваш розсуд коротенькі інтервю від окремих гостей фестивалю

Амелія Ґлейзер
США

- Як я можу до вас звертатись?
- Ромелія.
- Приємно познайомитися, Ромелія!
- Що ви представляєте на фестивалі “Книжковий Арсенал”?
- У мене ще завтра буде панелінг, це буде про ідіш. Література на ідіш.
- Тобто ви розповідаєте про ідіш?
- Так, про ідіш, але я теж перекладач з ідіш на англійську.
- Ви представляєте якесь видавництво чи якусь агенцію?
- Ні, я як автор. Я профессор в Америці, в університеті Каліфорнії,
приїхала від Сан-Дієго. Я перекладач і автор книги про поезію. - Про що саме ваша поезія?
- У мене більшість книг про поезію, теж переклади з українського на
англійській. Я сама пишу, але дуже мало, публікуюсь не в книгах, але в
журналах. Але мої переклади вже вийшли. - Це переклади яких самих авторів, яка саме тематика.
- Я можу вам показати.

- Так, було б дуже цікаво.
- Це палітурка, це мій спільний переклад, разом з подругою Юлія Ільчук,
вона професор від Стенфорда, родом з України, для неї українська
рідна, для мене англійська, тож ми ідеальна пара. Ця книга фіналіст
Griffin Poetry Prize в Канаді. А ось ця книга ще не вийшла, це поки
авторський варіант, я тільки що читала звідси вірш на сцені, ми
плануємо випустити її восени, але точно не знаємо коли саме. - Помітив, що у вас тут є вірш “вулиця Артема – Набережної”, він про
Донецьк? - Так, це про Донецьк. Ця збірка дуже гарна. Для мене була мрія
потрапити на “Книжковий Арсенал”, це було важливо потрапити сюди. - Чи є в Америці така кількість ветеранських видавництв, як в Україні?
- Це цікаво в Україні. В Америці немає такої кількості, як тут. Бо на жаль
у нас не настільки ціниться література.

- Як у вас підтримується ветеранський рух?
- У нас в Сан-Дієго, багато ветеранів, тому що у нас армія там. В
університеті теж багато ветеранів, які навчаються. Це важливо для нас.
Але в Америці взагалі, не тільки в мілітарі сфері, немає стільки
літератури. В поезії є, але цього мало. Я дуже люблю американский
стиль. Тільки що читала свої переклади, але це трохи інше.
- Ті люди, які є ветеранами, але зараз живуть на вулиці. Ми знаємо, що в
Америці є велика проблема з ветеранами. - Так, після В’єтнаму.
- А після Іраку та Афганістану?
- Це велика проблема в Америці. Немає суспільної допомоги. Немає
великой системи, яка б їм допомагала. Після війни, наприклад, треба
щоб ці люди, які воювали за країну отримали більше допомоги, в тому
числі психологічної. - Як ви вважаєте, релігія якось може цьому посприяти?
- Я не дуже релігійна людина, але я думаю, що для багатьох людей
релігія дуже важлива.

- Були в Америці, якісь програми від церкви для допомоги ветеранам?
- Можливо були, я не чула про таке. Я євреї, у мене є синагога, ми
допомагає бездомним, це не тільки ветеранам. Але думає, що є
програми, які допомагають ветеранам. - Чи є серед вашої общини ветерани?
- Це дуже маленька синагога, але так. Там дуже багато академіків і літніх
людей. Але це різні ситуації. В Україні війна в країні, а в Америці війна
в Іраку і це дуже далеко, В’єтнам був далеко, Друга Світова війна теж
була далеко. В суспільстві побувала думка, що вони не захищають
країну. Я бачу, це так, що суспільство їх не розуміло, були ті, хто був
дуже вдячний, але це інше зовсім.

- Дуже дякуємо, раді були поспілкуватися.

Володимир В’ятрович
Україна.

- Сьогодні знакова подія, “Книжковий Арсенал”, у нас багато зараз тут
ветеранських видавництв. Ви були очільником Інституту Національної
Пам’яті, як ви гадаєте феномен українських ветеранських видавництв
може мати негативні наслідки, чи лише позитивні? - Я не уявляю, які можуть бути негативні наслідки, йдеться лише про
позитивні. Бачу два ключових наслідки. Перший, нам треба всіляко
фіксувати цю війну і ніхто краще самих ветеранів цього не зробить.
Друге, це важливо і для самих ветеранів, для них це певна місія, для
багатьох з них, які вже можливо не повернуться на війну і це дасть
можливості переформатуватися, пристосуватися до іншого життя. Я
розумію, що не всі ці ветеранських ініціативи будуть жити довго, як і
будь який бізнес вони мають певні спалахи і піднесення, але навіть не
зважаючи на це, навіть ця можлива коротка терміновість не робить їх
непотрібними.

- Можливо вже встигли ознайомитись з якимись мемуарами чи
книжками ветеранів? - Я мав нагоду і видавати таку літературу, один з таких проектів, який
отримав Шевченківську премію, це “Дівчата зрізають коси”, це Жені
Подобної, про жінок на ції війні. Знаю про видавництво “Залізний
тато”, знаю, що це можуть бути, як мемуари, так і художня література.
Вважаю, що все це неймовірно потрібно, це цеглинки в нашій культурі.
Нам важливо фіксувати те, як ми будемо пам’ятати про цю війну, як
тільки завершаться бойові дії – почнеться війна за цю війну, нам будуть
пробувати пояснити цю війну, як неправильну, непотрібну і нам треба
буде протистояти цьому.

- Ви сказали, що нам прийдеться відчути війну за цю війну. Зараз
запустились процеси, яких не було до. Один з таких процесів, перехід
від московського патріархату до українського патріархату. Поруч з
нами Києво-Печерська Лавра і там досі засідає частина московського
патріархату. Як ви вважаєте, що слугує блокатором, щоб повністю
перейти до українського патріархату? - Я боюсь, що досі в державі і політикумі дуже багато людей, які як
мінімум не розуміють небезпеки перебування в Україні російської
православної церкви. Як один з ініціаторів законопроекту про заборону
РПЦ, я пам’ятаю, як важко він проходив на розгляду в Верховну Раду,
скільки перешкод для цього робилось. І тільки те що ми могли напряму
апелювати до суспільства, а суспільство тиснути на владу, дозволило
схвалити цей закон. Але і після ухвалення цього закона ми бачемо, що
є ті хто вважає, що можна тягнути з виконанням цього закону, а далі
побачимо, може і не доведеться виконувати цей закон. Зі свого боку
буду робити усе, щоб цього не було. Ми мусимо дотискати цю справу,
ми мусимо позбавити росію ще одного важливого для неї щупальця,
яким вона тримала в смертельних обіймах Україну.

Дякуємо Вам!

Фото: Максим Стрихар
Religious Tourism